Дзеркало людської душі

Сьогодні, діти, поговоримо про те, коли вам краще живеться: коли ви щасливі, всім задоволені, чи тоді, коли на серці туга? Як до вас гарно звертаються, люблять, пригортають, чи коли бурчать, або й зовсім не помічають? Де вам краще бувати: там, де всі дружні, веселі, добрі, чи там, де постійно сваряться, б’ються, обзивають один одного? (Відповіді учнів).

«Сварка, лайка, суперечка заведуть нас недалечко», — стверджує народна мудрість. Бо що ж доброго дають вони кожній людині? (Взаємні образи, непорозуміння, камінь на душі, прикрощі). Але ж людина прагне жити у мирі, злагоді й любові, її душа тягнеться до добра і світла, до пізнання прекрасного, до ласки і щастя. Тільки в такому середовищі, де є повага, взаєморозуміння, людське тепло, доброта, співчуття, мир, ласка — завжди всім добре. І кожному слід прагнути до того, щоб з ним були ці найкращі якості, щоб з ним усім людям було тепло і затишно, а значить — добре. Для цього слід у своєму сердечку мати доброту і любов, бажання кожному прийти на допомогу, зробити добро людям, чимось допомогти, вміти прощати людські слабкості, з веселою усмішкою дивитися на світ. Бо в ньому всі ми недосконалі, у кожного є якісь вади, недоліки. Але людина здатна їх виправляти, може переробити свій характер, виробити гарні звички. Потрібні для цього лише бажання і сила волі. А гарні звички, так само як і погані, закладаються у дитинстві, коли дитина починає пізнавати світ. Тому ніколи не треба робити нікому нічого на зло, бо кожне зло, яке ви робите або бажаєте іншому, згодом повернеться до вас самих, тільки ще з більшою силою. Ви навіть і не здогадаєтесь, звідки воно взялось і чому. І словом, і ділом, і думкою робіть тільки добрі справи, тоді у вашому серці буде добро та щастя. «Добре слово більш досягає, ніж загін війська»; «словами можна більш досягти, ніж руками»; «краще трохи просьбою, ніж багато грозьбою», — так говорить народна мудрість. Бо «як у ліс гукнеш, так з лісу відгукнеться». Інше прислів’я доводить, що «доброму скрізь добре». Якщо в людському серці доброта і любов, то у неї добрі і лагідні очі, бо очі — це дзеркало людської душі. І риси обличчя доброї людини м’які, лагідні, нема на ньому жорстких ліній. Така людина приваблива і симпатична, вона ніби випромінює тепло.

Зараз я вам розповім одну болгарську легенду. Називається вона «Дзеркало святого Христофора».

Змолоду св. Христофор зненавидів усім серцем зло, і душа його стала непримиренною. Його виводили з себе різні прояви людського гріха, погані вчинки людей, брехня, ненажерливість. Усе це засмучувало його серце і він уже не міг терпіти зла, яке оточувало його з усіх сторін.

Сам же Христофор був наділений Богом величезною силою і стояв перед спокусами твердий, мов камінь, сильний, як лев, міцний, мов дуб. Він готовий був одним ударом здолати духа зла — Диявола. З ранку і до ночі він ходив по місту, яке дуже любив, стиснувши кулаки, в очах його горіло бажання задушити будь-яке зло у самому зародку. Роботи у нього було дуже багато, бо щодня в людських душах, мов змія, народжувалось нове зло і несло нові біди.

А в той час на Землі основним законом була сила, тому Христофор і діяв силою (а був він величезного зросту, як він ішов — під ногами у нього дрижала земля, наділений він був величезною силою). Його рука не здригалася, коли він карав хитрого продавця, який обкрадав людей, злодія, насмішника, заздрісника... У нього стало звичкою — убивати, розривати все в пориві люті, що несло дух неправди, злочину, брехні. Душа його поступово стала темнішати. Від цього красиве світле обличчя стало хмурніти і витягуватись, очі звузились і налилися кров’ю, брови насупились, рот розширився. Він втратив Божу подобу і став схожим на скаженого пса.

Діти, яких він вважав безгрішними, і які раніше його дуже любили, тепер почали втікати від нього і улюлюкали вслід. Собаки, на яких він став схожим, несамовито гавкали на нього. А жінки, які колись його любили, дали йому страшне прізвисько «Песиголовець».

Тепер він ще більше розсердився на світове зло і дав обітницю задушити в корені зло — самого Диявола. Він хотів проклясти його, але з рота вирвався лише собачий гавкіт.

Тоді він покинув своє рідне місто, яке захищав від зла, і відправився світ за очі. Святий Христофор страшенно мучився, бо знав, яке у нього собаче лице, а це ж образ його душі. Він усвідомлював те, що якби душа не стала собачою, то він ніколи б не перетворився на Песиголовця. З такими думками забрів він на далекий острів. А посередині острова протікала величезна бурхлива мутна ріка, яку не можна було ні перейти, ні перепливти. З одного боку ріки росли густі хліба, а з другого — паслися незчисленні стада тварин, але люди і там, і там страждали через те, що не мали можливості обмінюватись природними дарами. Песиголовець тут і поселився. Його душа горіла від мук і страждань. Він вирішив допомогти цим людям і почав переносити з одного берега на інший хліб і м’ясо, за що і сам одержував м’ясо, яке йому було просто необхідне, щоб годувати пса, який тепер жив у ньому. Він переносив з берега на берег і людей, які тепер могли спілкуватися. Це йому було зовсім просто, бо садовив він собі на плечі по троє — четверо людей і легко ніс через бурхливі потоки. Але й тут він продовжував знищувати тих, на кого вказували таємні сили, як на зло. Він їх просто на середині річки скидав у воду, як гнилий плід.

А вночі він падав на коліна і просив у Бога подумки розради, молився, молився, молився.

— Боже, я хотів, щоб моя душа була чистою, як сама правда, як істина, що ти заповідав. За що ж ти зробив моє обличчя таким страшним, як те зло, що оточує нас, а тебе гнівить і засмучує?

Одного разу на берег прийшов мандрівник і попросив Песиголовця перенести його. Він сказав, що за ним женеться Диявол, але в нього нема нічого, щоб заплатити за послугу, тому він дав йому маленьке дзеркальце і сказав, що Песиголовець буде бачити в ньому своє собаче обличчя до того часу, поки не звершить великого подвигу, яким догодить Богові. Песиголовець переніс мандрівника, а коли той пішов між густими житами, то над його головою світився німб, і Песиголовець зрозумів, що переніс він самого Ісуса Христа. Він упав на коліна і цілував дзеркальце. Душа його здригнулась і щось добре заговорило в ній. Він глянув у дзеркальце... На нього дивилась собача морда, яка ставала дедалі злішою...

Песиголовець впав у відчай. Йому здалося, що розум у нього помутився, що він уже не вміє відрізнити зла від добра. Він приборкав бунт своєї душі і почав на все дивитись по-іншому, не розділяючи різко зло і добро.

Одного разу до нього підійшов чоловік з дуже страшним роздратованим і злим обличчям, з очима, налитими кров’ю. Христофор здогадався, що цей розбійник є ніхто інший, як сам Диявол — найбільше зло на Землі, від якого треба звільнити людство. Він вирішив убити його і вже підняв свою сильну руку над розбійником, як той заговорив весело і з насмішкою.

— Перенеси мене на той бік ріки, ти ж такий сильний! Цим ти врятуєш тих жителів, у яких зникли всі вади, і добро не має чим живитись!

Ці слова змусили Песиголовця бути поблажливим. і поміркованим. Він посадив собі на плечі розбійника і відчув таку вагу, такий тягар, що в нього підігнулись ноги, він ледве переступав і тримався на ногах, але поніс. Він добре розумів, що несе на своїх плечах того, хто обтяжений страшним злом. Кілька разів він зупинявся, щоб скинути це зло у ріку, але не зробив цього. Ледве доніс він свій вантаж і скинув на березі. А розбійник з неймовірною легкістю піднявся, потиснув руку Песиголовцю і пішов своєю дорогою. Песиголовець з важким серцем почвалав назад через ріку, а коли оглянувся, то побачив, що по тій самій дорозі, якою йшов Ісус Христос, зараз іде темна і рогата подоба Диявола.

Христофор звів руки до неба і вигукнув:

— Господи, тепер моє обличчя гірше від собачого! Здригаючись усім тілом, Христофор дістав дзеркальце і підніс до очей... На нього дивилось прекрасне людське обличчя з ясними і добрими очима. І першою думкою, яка промайнула в освітленій людській голові, було: «Я очистився тому, що зробив добро найзлішому!»

Це був найвищий подвиг Христофора на догоду Богові. Бо доброму добро робити легко і просто, а робити добро злому — дуже важко. Та, щоб мати світлу душу, треба робити тільки добро, нести світло, а це набагато важче, ніж відповідати злом на зло. Людина не повинна втрачати людської гідності, людської подоби, відповідаючи злом на зло.

Зло має властивість пробуджувати в людській душі темні сили, піднімати і провокувати їх. Вони відразу відгукуються, і людина стає некерована, бо темні сили засліплюють розум, вони владарюють над людиною, і в пориві гніву і злості вона може вчинити злочин, наговорити поганих слів, але зла не здолає, лише себе загубить. Так робив і св. Христофор, чому і втратив людську подобу.

Завдання людини — творити добро на Землі. Скільки б зла тобі не робили, а ти вчися відповідати добром. І очистишся від того, що найзлішому зробиш добро.