Надія Красоткіна

Як Петрусь кудись літав
Казка про читання

Кажуть люди недарма, що навчання — сонце! Вчення — світ, невчення — тьма у твоє віконце. Тому вже з маленьких літ, діток вчать читати, щоб розумними йшли в світ, вміли рахувати, раду дати щоб могли, знали що робити та щоб мудрими росли і уміли жити. То ж читати і писать треба довго вчити, не лише вершки хапать, що тут говорити… Знань ніхто ще не спіймав й мудрим не вродився, тільки хто трудивсь, читав, мудрості навчився. То ж «не вмію» не кажи, а кажи — «навчуся». І книжками дорожи, та за ум берися!

І Петрусь про все це знав, бо ходив до школи, та до знань не припадав, не старавсь ніколи. Та й не лежень хлопчик, ні, як вам це сказати… Не сидів весь день в вікні, вмів він працювати. І матусі помогти, дрова порубати, вмів коня сам запрягти, речі поскладати. Двір підмести це, як сміх! Грядку вмів сполоти… А до книжки, як на гріх, він не мав охоти… Всі читають, Петрик — ні, пальчиком не водить. І думки його сумні, де він з ними бродить? Вчителька і так, і сяк: «Петре, схаменися! Все ж у тебе гарно як! Лиш за ум берися! Книжка вчить, як в світі жить, мудрим будь, дитино! Час спливає і біжить, він летить невпинно…» А в Петруся від книжок на зубах оскома. В голові його стіжок, стежечка знайома, кошеня маленьке «Няв» і собачка «Роза». Оченята він підняв, а в очицях — сльози… Що робити з Петрусем, як до книг привчити? Говорили й з дідусем, щоб навчив, як жити. І татусь з ним говорив, мама як просила, а Петрусь аж голосив, слухати несила… Ну, не може він ніяк тих книжок читати, та й пішов тихенько так в ліс гриби збирати. Він не раз уже ходив сам і з дітлахами, й дозволу він не просив в тата і у мами. Він ніколи не блудив, то ж чого й питати? Сто разів уже ходив в ліс, що поруч хати. От іде собі та йде, сонце припікає, то грибочка десь знайде, то пісень співає. Але думка все гризе, не дає спочити, бо і менший брат верзе: «без книжок — не жити»… Лесь до школи ще не йде, та книжки читає, щось цікавеньке знайде, всім розповідає. А Петрусь і без книжок чималенько знає: з телевізора, з чуток, інтернет вмикає… Інформація струмком всюди витікає, то ж події всі кругом Петрик легко знає. Але ж ні, повсюди вчать — з книжкою дружити, щоб усе на світі знать, жити й не тужити. Може б він уже й почав ті книжки читати, та як тільки в руки брав, так і тягне спати. В сон клонило Петруся, ніби гостре жало, то ж охота зразу вся якось пропадала…

Тож Петро гриби збирав, небо голубіло, геть думки від себе гнав, щоб і не свербіло… Ну, не буде він поет, він і не бажає… Не читатиме газет… Хто там їх читає? То ж і думку відігнав, в лісі щастя й диво! Хтось немов на флейті грав, хтось співав красиво. А Петрусь гриби збирав, не зважав на втому, повний кошик наскладав і збиравсь додому. Ох, якби Петрусик знав, що з ним приключиться, то б давно книжки читав і любив учиться… Але знати він не міг, що його чекає, то додому майже біг… Хто майбутнє знає? Але раптом дивне щось ніби просвистіло, щось зелене потяглось і залопотіло… Мовби то туман розливсь, щось зеленкувате, здійнялось до неба, ввись все дивакувате… Петрик крок лише ступив і здалось дитині, що Петрусь уже поплив, наче на хмарині. От пливе він чи летить, розібрать не може, щастям сповнився умить, все на казку схоже. А довкіл така краса, все пливе-літає і зелена скрізь роса виграє і сяє. Це не ліс, де був Петрусь, а живі будинки, та без чіткості чомусь, мов якісь хмаринки. Люди теж якісь смішні, щось собі читають, і вони не ходять, ні, а усі літають. Кожен стоячи летить, хоч і крил не має. То увись здійметься вмить, то тихцем сідає. А Петрусь й собі летить легко, гарно й тихо. Як же тут приємно жить, та відчув він лихо. Бо у лісі був ще мить, лісу вже немає. Він вщипнув себе — не спить, навіть не дрімає… Тільки-но додому йшов, ніс гриби в корзині і в туман якийсь зайшов, рівно по хвилині… І тепер він вже ось тут, це неначе казка і вітри його несуть… «Зупиніть, будь ласка!» Що ж це робиться і як він тут опинився? Он летить якийсь дивак, хлопець спохватився. То ж спитати захотів, де це він блукає, до людини підлетів, й чемно так питає… Запитав що, де і як, що то за країна? Та зробилось страшно так, зблідла аж дитина… Слів своїх він не почув, що ж то все це значить? І рукою він махнув, та ніхто не бачить. Як спілкуються вони? Та Петро не знає. А повсюди дивини, серце — не вміщає! То ж Петро і так, і сяк хоче знак подати. Як звернутися, ну як? Як про все спитати? Доторкнутися хотів, щоб спинить для діла, з переляку аж спітнів, всі ж вони без тіла… Голограми лиш одні, світлові ефекти, а людей немає, ні… Ось такі букети… Він тепер злякався аж, а усе літає! Зрозумів, що це — міраж, десь таке буває… Ну, а де, Петро не знав, не любив читати, а погано, бо тоді міг би розгадати….

А Петро чого летить? Він же ще ж людина! Так подумав лише мить і поплив-полинув… Далі все Петрусь летить, стати сил не має. Та якось побачив вмить, щось далеко сяє. Він політ свій скерував, підлітає ближче і у сяйво те попав, опустився нижче. Чисте Світло перед ним — здогадався зразу, хоч не бачив перед тим він його ні разу. Чисте Світло те було схоже до людини, та добро від нього йшло, гріло щохвилини. І звернулось до Петра, хоч і слів не чути: «Що? Вертатися пора? Тут не хочеш бути?» Ну, звичайно, хто б казав, хоче він додому, в ліс, що пісеньку співав, це й коту відомо… То ж проситися почав, дивлячись у вічі, бо надію все ж плекав і не раз, не двічі… Дякує за все Петро, за тепло і ласку, за політ — легке крило, і за гарну казку. І за цей чарівний сон, що його гойдає. Хоче в хату, де з вікон мама виглядає… В душу глянуло воно й чемно проказало: «Я скажу тобі одно, що бажання мало. В інший вимір ти попав, мав якусь причину, тож відкривсь новий портал й засмоктав хлопчину. Це не казка і не сон, світ наш паралельний, а на все в нас свій фасон, хоч і не смертельний. То ж до мене ти підсядь, обсудити варто, обговоримо це в лад, стан твій геть — не жарти. Вся причина у тобі — ти не хочеш вчитись, мама й тато у журбі, й є чого журитись. Неучем ти вже ростеш, далі гірше буде. Завжди задніх ти пасеш аж сміються люди. А в тобі таланти є, ти їх вже втрачаєш, хист фонтаном з тебе б’є, ти ж — не помічаєш. А таких людей, як ти, треба в світ науки. То ж подумай, як рости, бери волю в руки… Повернути я тебе можу й за хвилину, там, де небо голубе, там, де ждуть дитину. Але вже не Петрусем, пташкою можливо або курячим яйцем, навіть це вже — диво… Ще собачкою якось можна повернути, бо в порталі дивне щось, просто не збагнути. Там поломка відбулась, де? Ніхто не знає, не пройти нікому — зась! І таке буває…» То ж Петро ледь не зімлів… Він яйце чи пташка? Він такого не хотів, Петрик наш, бідняжка… Тут Петрусь увесь осів, він собака буде? Щоб на повний місяць вив біля хатки-буди? Ні, такого він не ждав навіть в сні страшному. Він же добре серце мав, в світі жив людському… Ну, учитись не хотів, не хотів читати… Що такого він зробив, щоб не випускати? Що ж у тім порталі є, що не пропускає? Світло щось веде своє, а Петро ридає…

Тут прискорились усі, щось робити стали, засвітилися в росі і кудись пропали. Чисте Світло розлилось теж кудись поділось, а в душі Петровій щось наче заструмилось. Петрик вчасно зрозумів, що у нім причина, він робити ж все умів, мудрував хлопчина. Силу він в собі знайде, ще й ученим стане і усім він доведе, що живе не марне. Довго, мабуть, так було, хлопець хвилювався, та жило у нім тепло, Петрик не здавався. Силу всю свою зібрав, волю взяв у руки, сам собі пообіцяв, що піде в науку... То ж як Світло припливло, хлопчик став просити, що до нього вже дійшло, як він має жити. Світло хлопця обняло (добре серце мало) віддало йому тепло і поцілувало. Люди їхні чарівні геть усе зробили, щоб портали ці чудні хлопця пропустили. Бо повірили усі в його чесне слово і сяйнули знов в росі — все тепер готово! Чисте Світло привело у велику залу, це, сказало, і було входом до порталу. А Петрусь аж засіяв, Світло усміхалось. Дуже дякувати став за усе, що сталось. Світло хлопця обняло й знов поцілувало, віддало йому тепло і в долоньку вклало теплу зірочку ясну, дуже гарну й милу, що відводила від сну і давала силу, як за книжку він сідав, щоб ученим стати. І відтоді зміг читать дуже вже багато. То ж Петро в портал зайшов, вийшов по хвилині, а татусь його знайшов на вузькій стежині. Бо шукали вже три дні, всі стежки сходили. І були усі сумні, а тепер зраділи. А Петрусь чи все забув, чи не признавався, ніби ж там хвилину був й дуже дивувався. Та відтоді в Петруся в голові — наука. У книжках хатина вся, бо знання — не мука, а казкова дивина, просто Чисте Світло. Голова в Петра ясна, в серці все розквітло.

Там якраз і я була, все занотувала, і до всіх це донесла — казка не пропала. Бо повинні знати всі, що знання — це світло. Щоб жили всі у красі і душа розквітла.

Подякувати

Картка Приватбанку

5168 7422 2562 7797

Відгуки
Коментарі Cackle