Надія Красоткіна

Як Олесь став рибкою
Казка про чистоту довкілля

Добре всім, коли чистенько: в хаті, в класі, у дворі, сяє сонечко тепленько, чисте небо угорі. На стежках й дорогах чисто, на узбіччях на усіх, в селах, в парках і у місті, у лісах, що край доріг… Йдеш і серденько радіє, бо кругом така краса! Сонце в небі пломеніє і під ним блищить роса. Чистота — це гарна штука — щастя людям додає, це здоров’я запорука. А коли здоров’я є, то тоді щасливі люди і нема хвороб ніде. Пісня, радість, сміх повсюди і в майбутнє шлях веде. Вже давно всі зрозуміли — треба жити в чистоті! То ж привчитися зуміли, знають правила прості. І тому все чистять, миють, бо питання на порі. Люди це робити вміють й навіть звірі у норі гарно дуже прибирають, щоб чистенько в них було. Мохом нору вистеляють, бережуть красу й тепло. Навіть пташечка маленька у гнізді наводить лад, щоб було в гнізді чистенько. Чистота — найліпший клад! Всі дорослі добре знають, щоб дійти до чистоти, то сміття не розкидають й ти ніколи не сміти. Щось поїв, пакет лишився, то до урни донеси. Не жбурляй і не ганьбися, буде більше скрізь краси. А як смітника немає, то в кишеньку поклади. Всяко у житті буває, ти себе як слід веди. Вдома викинеш в відерце… Пам’ятай завжди про те. Май, дитино, добре серце, мудре серце, золоте.

Та Олесь вже й в школі вчився, а робить цього не вмів чи, можливо, він лінився, а скоріше — не хотів. Мав він серце геть байдуже, скрізь смітив, все розкидав, вів себе погано дуже… Думаєте він не знав, що не можна так робити? Вчителі учили всіх! Просто він хотів так жити, нечупара — сміх і гріх! Сміх, скажу вам, є у тому, що завжди брудний ходив. Сором хлопцю чималому, але так Олесь і жив. А от так кругом смітити, всім відомо, справді, гріх. Як він думав далі жити — загадка була для всіх. Він жбурляв усе під ноги, папірцями скрізь смітив, кидав пляшку край дороги, із якої воду пив. Рвав на клаптики папери, феєрверки з них кидав і засмічував цим сквери. Ось яку він вдачу мав. Раз пішов він до джерельця, що дзюрчало з-під верби, роздивлявся щось крізь скельця та шукав якісь скарби. А, можливо, і секрети розгадати там хотів. Потім сів, поїв котлети і водичкою запив. Встав Олесь і потягнувся, вздовж струмка собі побрів, а прибрати геть забувся, все сміття своє лишив. Вітерець підняв пакети і поніс під небеса, розкидав папір, газети… І зів’яла вся краса, що була у цім куточку, людям радувала зір. Стало брудно у лісочку… Пташка плакала і звір… Джміль старий сердито дуже гув, як лихо те узрів... А Олесю все байдуже, ситий йшов він і свистів. Все сміття, що Лесь залишив й інші люди додали, кожен раз все більше й більше в наші ріки попливли… Ріки в море, в океани понесли заразу й зло, скоро й місця вже не стане… Так спочатку не було… Всі струмки, джерельця, ріки дуже чистими були. Чисті води всі без ліку у моря вони несли. Люди воду поважали, бо водичка — це життя. Тож нічого не кидали й не було довкіл сміття… А тепер сміття повсюди і на суші, і в воді… Що зробилось з вами, люди? Вся планета у біді… Нафта ллється прямо в море, бруд й отрути потічки… Для тварин і риб — це горе, бо отруєні річки…

От прийшов Олесь до річки, де струмок в ріку впадав, зачерпнув в долонь водички й рибкою одразу став. Так цікаво Лесю стало, бо нові всі відчуття. «Як для щастя треба мало…» — думало собі дитя. Та тепер він вже рибина, по ріці собі пливе. Він не Лесик, не дитина, він тепер в ріці живе. Скрізь краса, навколо диво, наче в казці геть усе. Роздивляється щасливо, але хтось його трясе. Водяник весь волохатий взяв його і так сказав: «Нечупаро ти завзятий, як сюди до нас попав? Отруїв нам всю водичку, бо сміття скрізь розкидав, забруднив ним цілу річку, ще й рибиною тут став… Що ж, відчуй на власній шкурі, всі ці прикрощі в воді, так не роблять жодні звірі! Від людей ми у біді!» Й відпустив рибину в воду, щоб у ній Олесь пожив... Враз відчув Олесь свободу і удаль собі поплив. Насолоджувався щиро, плавав в річці і пірнав. Та нема в цім світі миру, тож й Олесь біди зазнав. Раз потрапив він у пляшку, що по течії пливла, вибратись було так важко, натерпівсь Олесик зла… Як поплив в велике море, в пляму нафтову попав… Лихо там відчув і горе, мало хлопець не пропав, бо не можна ні дихнути, ні вернутися назад, ані хвостиком вильнути, ледь зумів він дати лад. Інші риби не зуміли і загинули усі… Навіть велетні Акули і маленькі Івасі… І Дельфіни пропадали, і птахи, й великий Спрут. Горя й мук усі зазнали, а були ж щасливі тут… Кит пластмаси наковтався, хоч про це він і не знав, дуже жити намагався, але все-таки пропав… Ох, Олесь тут натерпівся і побачив море зла. Ні, він в морі не прижився, доля тут важка була… Страху бачив він чимало, став вертатися назад. Все було якось невдало, все ішло якось не в лад… Наковтався раз отрути, що якийсь струмок спустив… Горя він не міг минути, хлопчик-риба ледве жив… Та таки наш неборака до струмка свого приплив. Скрізь страшна стояла мряка, але все-таки він жив. Був в ріці і серед моря, все побачив, що було. Натерпівся хлопець горя, та Олесю повезло, що живий він залишився і до берега доплив. Світ хлопчині враз відкрився і Олесик зрозумів, що розумним треба стати, берегти цей дивосвіт. Щоб щасливу долю мати, думати слід з юних літ. І завжди добро творити, рідну Землю берегти, з добрим серцем треба жити і з любов’ю в світ іти. Все збагнув Олесь-рибина, він не хоче більше ждать, але він ще не хлопчина, як йому Олесем стать? Треба щось було робити, але що — Олесь не знав… Когось треба попросити… Лесик думати почав. Тут зелений, волохатий Водяник по дну іде. Став Олесь його прохати і таку він річ веде: «Зрозумів свою провину, я не хочу більше ждать. З рибки ви зробіть дитину, знову хочу хлопцем стать!» Водяник чогось вагався, мабуть віри вже не йняв. Щось робити намагався, а Олесеві сказав: «У таких, як ти, причина на Землі усіх цих бід. То ж пливи, Олесь-рибина, думати частіше слід! Про довкілля треба дбати, щоб живим усе було, доброту у серці мати і нести в цей світ тепло».

Плив Олесь і не здавався, тож до берега доплив, стати хлопчиком старався, бо усе вже зрозумів. Й тільки берега торкнувся, все змінилося нараз. Він на хлопця обернувся в гарну пору, в добрий час. Глянув він навколо себе, а повсюди дивина! Волошкове й чисте небо і нема у ньому дна… Ліс такий — чарівна казка, а повітря — еліксир! А кругом пісні і ласка, скрізь краса де ляже зір… Світ чарівний і казковий, як не бачив він цього? Рідний ліс такий чудовий — дуже любить він його! То ж щоб дарма не стояти, бо ж людина він, таки… Заходився прибирати все сміття, папір, пляшки… Ще розчистив він джерельце і струмочок весь прибрав. Вибрав камінці і скельця, зайве все повитягав. Він до вечора трудився, все, що бачив, прибирав. Хоч і добре притомився, та який веселий став! Й інші діти теж пристали до Олеся, що робив. Все прибрали, поскладали й ліс засяяв і ожив! Чиста вся Земля, аж сяє! Казка тут живе сама. Є тоді любов до краю, як байдужості нема. Це важливо зрозуміти дітям всім з маленьких літ. Що з любов’ю треба жити, з добротою йти у світ. То ж Олесь та інші діти дуже люблять чистоту, у красі всі прагнуть жити, знають істину просту: там, де чисто, всі здорові, там, де чисто є краса. Всім добра на гарнім слова. Хай сміються небеса. Й ви частіше усміхайтесь і любов у світ несіть! Бути добрими старайтесь та у чистоті живіть!

Подякувати

Картка Приватбанку

5168 7422 2562 7797

Відгуки
Коментарі Cackle