Надія Красоткіна

Казка про першокласника Стаха

Вже нова сьогодні школа зустрічає всіх дітей. І красива, як ніколи, є багато в ній ідей. Тут куточки, різні зони, малювати місце є. Є тут рибки і вазони, словом — кожному своє! Це, щоб дітям гарно вчитись й відпочити від занять. Гратись, бігати, трудитись, розвиватися й читать. Клас розділений на зони, щоб усіх задовольнить. І немає заборони, що, коли і як робить. Є дивани, килимочки, крісла, пуфики, стільці… Лавочки у два рядочки… Це щоб учні-молодці світ чарівний пізнавали… А як дзвоник продзвенить, всі за парти посідали, щоб нові науки вчить. І писати, і читати, рахувати всі могли. Щоб раділи і співали, та розумними були. Все продумано, як треба, все для щастя і добра. Щоб летіла мрія в небо… От і казочці пора.

Перше вересня настало, айстри сяють у росі. Ніч пройшла і сонце встало, йдуть до школи діти всі. Вчитель діток зустрічає, щоб до класу завести. Дзвоник всім уже співає… А от Стах не хоче йти. Просить мама, просить тато, хтось цукерочку дає… «Глянь, як діток тут багато!, А які там ігри є!» Стас стояв і запирався, всі просили, як могли. Він нізащо не здавався… Ледве хлопця затягли і за парту посадили… Він нахнюпився, сидить і сопе, що має сили, не бажає говорить. Всі і так, і сяк до нього, цвірінчать, як горобці, бо ж немає зла ні в кого, стали ж друзями усі… Стах сидів і роздивлявся… Так уже три дні пройшло. Враз сміливості набрався й Станіслава — понесло! Робить він усе, що хоче: то сидить, то раптом йде… І за вухом не лоскоче, й перепон йому — ніде! На уроці він стрибає, коли діти букви вчать, то він яблуко кусає і продовжує жувать, бо йому схотілось їсти, як урок у класі йде. Раптом він не хоче сісти, а кудись собі бреде. То викрикує, як тиша всім потрібна, щоб учить… То кусочок булки кришить, й п’ять хвилин не посидить. То не хоче він писати, то не хоче вірш учить. То не буде він читати — ліг на парту і лежить. А перерва як приходить — катастрофа! Всім біда! Стас літає, а не ходить, від порядку — ні сліда… Лего, ігри, шашки, шахи — все літає, просто жах! Ось такі порядки в Стаха, катастрофа, а не Стах! То когось скубне за вухо, кулаком у бік штовхне, і нікого він не слуха, і нікого не мине… То наступить він на ногу, комусь зошита порве. В школі б’ють усі тривогу — зачепило за живе. Порятунку всім немає — вчителям і дітлахам. Ну, а Стасик не вгаває, хоч і йдуть дзвінки батькам. А психолог скільки часу з хлопцем бесіди веде, та однаково все Стасю — навіть вухом не веде. Ну, ніщо уже не діє ні погрози, ні слова… Але сталася подія важливіша за слова… Діти якось цілим класом на екскурсію ішли. Та боялися всі Стаса, тому хлопця не взяли. То ж психолог взяв до себе, щоб роботу провести. Хлопцю ж пояснити треба де і як себе вести… Він роздасть йому таблички, все пояснить до пуття, що його погані звички — це загроза для життя. От і йдуть до кабінету, в вікна — сонця промінці… Та побачив Стас ракету, в коридорі, у кінці. Де вона ось тут взялася? Хто її сюди пригнав? Взнати він не намагався, а скоріш вперед помчав. Вирвався із рук, погнався, щоб психолог не догнав. А психолог усміхався, лиш рукою помахав. Двері тихо прочинись, Стасик наш у них забіг, датчики всі засвітились а хлопчина в крісло ліг й полетів, аж млосно стало, швидкість там була — ого! Крісло так його тримало, щоб не сталося чого… От і хлопець над Землею, вже планета, ніби м’яч. От вже й попрощались з нею, а тепер бери хоч плач, тут нема ну, геть нікого, він один у самоті. З Стасем не було такого ще ніколи у житті. Час летить несамовито, хлопець в космосі один. Він оглянув все сердито… Що це з ним і де це він? Ані мами, ані тата, їсти хочеться йому. Кнопок на табло багато, а потрібно це кому? Він не знає, що робити і зривається на плач. Як хлопчині далі жити? Де б знайти якийсь калач… Їсти ж хочеться страшенно, а з усіх щілинок страх. В голові гуде шалено і кричить від страху Стах. Тут ракета підлітає на планету чималу, швидкість знижує й сідає у пустелі на скалу. Стася виштовхала з себе й полетіла, а куди? Тут ні сонця, ані неба… Як потрапив він сюди? Став наш хлопець роздивлятись, є тут їжа чи вода? Треба ж жити намагатись, а кругом одна біда. Крок ступив, мов ноги з вати, сил немає далі йти. Хоч би де листок зірвати, крапельку води знайти… Він нарешті роздивився світло десь вдалечині, мов ліхтарик засвітився; звук почув, а може й ні… Але от світліше стало. Небо, наче жар горить. Стах пішов вперед помалу, щось живе побачив вмить. Страшно стало, що й казати, раптом хтось його і з’їсть… Але сам же винуватий, він непроханий тут гість. Сам заліз у ту ракету, від психолога утік. Чом він був такий упертий і чого до цього звик? Діти всі веселі в класі, в дружбі й радості живуть… Ну, а він до кривди ласий, а тепер тривоги ждуть… Важко йшов він по дорозі, чи то стежка це була… Гірко плакав у тривозі й більше не бажав він зла. Далі що йому робити? Сам, як перст один-один… Їсти хочеться і пити. Чи ж у мами він не син? Стас іде і гірко плаче. А життя тут непросте. Щось блищить і Стасик бачить, що рослинка тут росте, правда зовсім не зелена, а оранжева якась. Може б це вона для мене нині в їжу придалась? Руку тягне. щоб зірвати й попоїсти трохи зміг. А вона його, як схватить, що і скрикнути не встиг. От схватила й прив’язала, він, як статуя стоїть. Хоч нічого не сказала, та відчув наш Стасик вмить: «Це за те, що завжди б’єшся, кривдиш, ходу не даєш. Над всіма дітьми смієшся, що посіяв, те і жнеш!» Стасю стало зрозуміло, що халепа непроста. Рахувати став несміло, ну, спочатку хоч до ста. Заспокоївся тихенько, як психолог научав, а тоді вже помаленьку прощення просити став. Хоч малий ще був хлопчина, але добре зрозумів, що потрібна дисципліна і, що жити він не вмів. І не вмів з дітьми дружити, гратись гарно не хотів. Але так не можна жити — це хлопчинка зрозумів. Опустився на коліна і сказав такі слова: «Дітям треба дисципліна і розумна голова. Відпусти мене, рослино, зрозумів я геть усе. Буду гарна я людина, хай ракета віднесе в рідний край мене, до школи, вивчу правила шкільні, більше я в житті ніколи не порушу правил, ні!» Добра це була планета, не хотіла кривди й зла. Опустилася ракета й Стася в школу понесла. Стіл з їдою враз з’явився, може він й тут завжди був. Стась наївся і напився, ліг у крісло та й заснув. А прокинувся у школі. Дуже тихо тут було. Вітерець гуляв поволі, з хлопця вилетіло зло і за вітром полетіло крізь відчинене вікно. Серце Стася звеселіло і неначе ожило. Посидів він небагато в світлі, радості й теплі і побіг до мами з татом, полетів, мов на крилі. Легко так на серці стало, скрізь засяяла краса. Сліз від радості чимало, та вони, немов роса. Стасик зовсім помінявся, став неначе янголя. Бути кращим намагався і розквітла вся Земля від тепла і від любові, від людської доброти. От і все на гарнім слові. Будь завжди хорошим й ти!

Кожна казка йде від правди, від любові і тепла. Так буває майже завжди. Я лиш трохи додала.

Відгуки
Коментарі Cackle