Надія Красоткіна

Казка про Неробу

Валя гарно вишиває, менший братик і собі вміло нитки підбирає темні й світло голубі. Незабудки вишиває на біленькім полотні. Квітка ніби оживає, кольори такі ясні! Коля рамочки майструє, щоб картинки мали вид. Він над деревом мудрує, щоб чудовий краєвид, й незабудки голубенькі розмістити на стіні. Коля вже вам не маленький й не лінується він — ні! Діти трудяться охоче, кожен робить щось своє, те що любить, те, що хоче і до чого здібність є. Менші дітки так, як мама, в них робота аж горить, роблять вправно все так само, дорога їм кожна мить. А Миколка так, як тато, він до дерева мастак. Вміє вже всього багато і частенько за верстак він стає, щоб щось зробити: рамку, дошку чи стілець. без роботи — не прожити. То ж Миколка — молодець. В цій сім’ї хороші діти, дружно й весело живуть. Спершу вміють все зробити, а тоді гуляти йдуть. І таких сімей багато є у місті і в селі. Дітки вчаться всі завзято і живуть на цій землі. Треба ж змалку працювати, щоб здоровими зрости, щоб талант свій розвивати і розумним в світ іти. Кажуть люди: «Хто працює, має серце золоте!» Та й талант в собі відчує, але казка не про те, а про хлопчика Неробу, що трудитись не хотів. Мав він Лінь — страшну хворобу, але досі якось жив.

Це тоді все почалося, як Василь три роки мав, в тій сім’ї так повелося — про талант ніхто не дбав, що у хлопчика малого, як в усіх, звичайно ж був. То ж не вчили ні до чого: був талант і весь загув. Треба раненько вставати, щоб по дому все зробить. А до тата каже мати: «Він маленький, хай поспить!». І хлопчина до обіду в ліжку все лежав, дрімав… І без сорому та стиду помагать не поспішав. Він не вмів тарілку мити, не навчився, не спішив. Ну, а ліжко застелити так од роду і не вмів…. Хлопець й за холодну воду ще не брався, скільки й жив. Та красивий був на вроду: сині очі, злети брів… Всі дивились на дитину і питали: «Як це так? Гарний, як зійшов з картини, але виросте ж лайдак…» І відказував їм тато: «Він найкращий — це мій син. Дуже знаєте багато! Напрацюється ще він!» Хлопець тільки усміхався і нічого не робив, лише на планшеті грався і ледачим дуже жив. Це була страшна хвороба, ще й задавнена була. Вася зовсім був Нероба, мав в собі багато зла. Бо ніде ні з ким не грався, лиш в комп’ютері сидів. Так, як всі не розвивався і не бачив стільки див, як всі діти його віку, що з природою росли. Ігри ж ті, що грав без ліку, в віртуальний світ вели. Діти з хлопцем не дружили, не цікаво з ним було. Всі щось вміли, щось робили, в серденьку несли тепло. Хлопці дрова вже рубали і город могли скопать. Мамі з татом помагали, вміли раненько вставать і до лісу за грибами вдосвіта стежками йти. Вміли щось робити самі, як невмілими рости? А дівчатка вміли шити і танок швидкий вести, і вареники ліпити, з квіточок вінок сплести. Всі уміли працювати, все цікаво їм було: і читати, і співати, вчити певне ремесло… Ну, а що з Нероби взяти? Кому треба цей лайдак? Стали Васю оминати. Ви також зробили б так… І задумався хлопчина, щось змінити захотів. Він вже не мала дитина, зробить завтра. І без слів! Рано він почне вставати, умиватися, як слід, ліжко буде заправляти, прожене із серця лід, що лежить неначе брила, усміхатись не дає. Він не скотиться по схилу — сила волі в хлопця є! Так рішив й лягає спати, він тепер усе збагнув. Завтра буде починати… Й сон Василька проковтнув… От і завтра почалося. Сонце вже давно зійшло. В хлопця щось не задалося, встати лінь йому було… І подумав: «Завтра може, я за себе вже візьмусь, якось зразу так не гоже, ще сьогодні полінюсь»… Так минали дні і ночі, результат завжди один. Бравсь за себе неохоче любий в тата й мами син. Потім думав — з понеділка, потім думав — з четверга. Та тряслась ледача жилка, брала хлопчика нудьга… Нецікаво стало жити, він завжди у самоті, і немає з ким дружити, і батьки якісь не ті… Що б йому оце зробити, щоб наладилось життя? Може хлопцю закурити, щоб було все до пуття? Думка ця здалася слушна, довго думати не став. Потягнувся відчайдушно й сигарети в батька взяв. Так Василь почав курити, хоч малий ще хлопець був. Легко звички злі нажити, хоч цього він не збагнув… Ну, а далі, далі — більше! Пиво попивати став… Настрій був дедалі гірший, що робити — він не знав. Вкоренив погані звички, зовсім хлопець зледащів, в ігри грався вже з привички, бо нічого більш не вмів… Мама з татом зрозуміли, що засіло в хлопцю зло. І боролись в повну силу, але пізно вже було. З гірки став Василь котитись все скоріше і без слів. Не робити і не вчитись, навіть гратись не хотів.

Ніч прийшла, усі поснули і Василь у ліжко ліг. Всі про все давно забули, а Василь заснуть не міг. Раптом стало дуже тихо, в чорнім небі дивна гра. Він відчув душею лихо і робити щось пора. Та Василь не ворухнувся, як завжди скувала Лінь. За віконцем хтось хитнувся і зайшла до хати Тінь. Чорна-чорна, превелика, та й страшна така була, більша ростом з чоловіка, повна ненависті й зла… Тут Василько стерп душею, а боротись з нею як? Ні, не справиться він з нею… Тінь до нього мовить так: «Ти усіх довів до краю, в першу чергу сам себе. Що зробить з тобою — знаю! Я перетворю тебе в звичайнісіньку рослину, гени в вас одні і ті ж, у колючу будячину… То ж мені подайте ніж!» В ту ж хвилину, в тому ж часі, засвітилися вогні. І не стало раптом Васі, лиш клітиночки одні. Тінь над тим усім стояла, і здавалось щось трясе, щось складала, мудрувала, а тоді сказала: «Все! Вася більше не людина. З кожним може бути так! Він тепер уже рослина, звичайнісінький будяк». А тоді усе зібрала, з хати швидко понесла, і у землю прикопала, за межею, край села. Вася бачить Ніч нутрує, як сюди він втрапить міг? Він все бачить ще і чує, а нема ні рук, ні ніг. Лиш колючки — гострі списи, голова — красивий цвіт… Виє вовк і бродять лиси, а довкіл великий світ… Як же взнають мама й тато, де подівся їх синок? Сам, напевно, винуватий, що тепер він — будячок… Ніч проходила, спливала, встало сонце над селом. Думка хлопця покидала, став він зовсім будяком… Поруч ще були рослини, будяки, такі, як він, створені усі з людини: донька це чиясь чи син… Місце те обгородили, щоб безпечно всім було. Щоб там люди не бродили й не розносили те зло. Мама й тато якось взнали, що синочок їх — будяк. Їм, мабуть, це Тінь сказала, по-другому б знали як? Раз навідались, звичайно, та пізнати як синка? Казка дуже ця печальна, глянули на будяка… Постояли, подивились, все зробили, що могли. А тоді сльозою вмились, почекали і пішли. Будяки цвіли красиво і блищали у росі. Бур’яни — не ружа-диво, їх виполюють усі…

Щоб у цьому світі жити, а не стати будяком, треба з працею дружити, з голкою чи з молотком. Треба книжку поважати, вчитися не рік, а вік! Звичок злих не наживати — з хлопця буде чоловік! Праця — це всьому основа, пам’ятайте це завжди. То ж прислухайтесь до слова, щоб не трапилось біди.

В кожного свої таланти, кожен в світі має хист, грає хтось, як музиканти, хтось співає, як артист. Хтось плете чи вишиває, косить трави по росі… Хтось для вас книжки складає — жити в праці мають всі!

Незвичайні ці події, в казочки страшний кінець, але кличе всіх до дії, то ж, хто слухав — молодець!

Відгуки
Коментарі Cackle